Про тотальну «зраду», розчарування і розподілену модернізацію

Андрій Крамченков

Кандидат фізико-математичних наук, ексзаступник Голови Сумської ОДА з питань економіки, фінансів та промислової політики, член постійної комісії з питань бюджету у Сумській міській раді VII скликання, експерт з аналізу бюджетів

06 червня 2017
Про тотальну «зраду», розчарування і розподілену модернізацію

Передмова

Давно хотів написати цей текст. Він буде про тих, хто «розчарувався» і опустив руки. Він буде для тих, хто цього не зробив. Сподіваюся, цей текст додасть читачеві трохи розуміння процесів, що протікають прямо перед нашими очима.

Зараз навколо чимало людей, які кажуть, що вони розчаровані. Темпом реформ, станом в країні, курсом гривні і казна-чим ще.

Ну, по-перше, чисто філологічно для того, щоб розчаруватися, треба для початку очаруватися. Скажіть мені – нащо ви очаровувалися? Невже не пам’ятаєте, як на Майдані освистували трійцю лідерів? Невже ви думаєте, що вони якось змінилися з тих пір? Невже не очевидно, що в Україні банально немає зараз людей з хоча б п’ятивідсотковим президентським рейтингом, які б уособлювали суспільний запит на лідерів нового типу? Звідси витікає друга очевидність – треба змусити працювати на модернізацію країни тих лідерів, що зараз маємо. Бо інших немає. Але це не означає, що вони не з’являться!

Upgrade

Країна потребує змін, оновлення, модернізації, апгрейду. Вона не може далі існувати в нинішньому вигляді. 

Доречі, слово «модернізація» означає перехід від феодального життєвого укладу до модерну. Так, в Україні за багатьма ознаками ще досі феодалізм. Але сприймати це треба не як вирок, а як виклик, як наше з вами недопрацювання. Якщо ви думаєте, що життєвий уклад в Україні може змінитися в результаті одного помаху чарівної палички, або навіть в результаті кривавого повстання – то це помилка. Зміни в країні ‑ що цілком і повністю є застарілим механізмом, до того ж глибоко ураженим іржею корупції – можна зробити лише кропіткою щоденною працею кожного з нас (з тих хто прагне змін) на своєму місці.

Єдиний спосіб змінити країну – почати змінювати ту галузь, де сам працюєш. Причому мова йде не тільки про формулювання рішень (що, безумовно, важливо, але явно недостатньо), а і про їх втілення. Якщо ти таксист, ти можеш стати більш ввічливим до клієнтів та приїздити вчасно; якщо ти журналіст, ти можеш сам для себе провести межу між стандартами професії і «джинсою», а головне – ніколи її не переступати; якщо ти, будівельник, ти можеш перестати нарешті їздити в Москву за «довгим рублем» і нарешті почати щось будувати у власній країні, навіть якщо ти при цьому втратиш у зарплаті; якщо ти підприємець – ти можеш платити більше податків або більшу зарплатню працівникам, ти можеш будувати соціально-орієнтований бізнес; якщо ти науковець – ти можеш залишитися в Україні, ігноруючи куди більш вигідні пропозиції з-за кордону, та спробувати заробити власною головою вдома. Приклади можна наводити по кожній професії. І я знаю, що всі ці кроки геть не є простими і безболісними для кожного з прикладів. По одному з них знаю на власній шкірі. Але легко не буде. Фактично, у нас з вами вибір досить простий:

  • або емігрувати і жити в одній з країн, де інші люди задовго до нас вже створили соціальну угоду так, щоб жити в країні було комфортно;
  • або битися за те, щоб зробити комфортною Україну. Битися на фронті і в кабінетах, на кожному з наших робочих місць, битися попри зневіру і втому.

Вибачте, але я не бачу іншого шляху. І я особисто вибираю другий. Він важчий і довший, але один мій учитель колись сказав нам, ще студентам, що в житті нам попадатимуться лише такі задачі, які ми здатні вирішити. І масштаб нових задач залежатиме лише від того, як ми впоралися з попередніми.

Шляхи модернізації

Ви ж, правда, не думаєте, що в історії людства ми перші, хто встав на шлях модернізації – шлях перетворення феодального укладу на модерний? Цей шлях до нас пройшли багато країн і багато народів. Питання лише в тому, яким саме шляхом ми підемо. Подивимося на приклади модернізації інших країн.

«Європейська» модернізація

Слово «європейська» тут взято в лапки тому, що таким шляхом йшли не тільки країни Європи, це умовність. Цей шлях модернізації повільний, зате невідворотній. Умовно кажучи, це модернізація «знизу». Таким способом модернізувалися свого часу країни Західної Європи. Це коли нова країна проростає крізь стару, як молоденька травичка крізь старий, потрісканий асфальт. Очевидно, що цей процес не зупинити, проте він досить повільний і триває приблизно одне покоління. Іноді довше. Зате така невелика швидкість змін не дає можливості для «відкату» назад на шляху модернізації. Бой цей процес схожий на пружину, яку тягне вперед умовна еліта – чим сильніше і швидше тягнеш, тим більший отримуєш спротив частини суспільства, що має більш консервативні цінності і менше готова до реформ.

Человек тянет пружину

Цей шлях, вочевидь, не підходить Україні, оскільки в нас немає 25-30 років на модернізацію – наша державність знаходиться під загрозою знищення з боку агресивного північного сусіда, еліта якого сповідує навіть більш консервативні цінності, ніж його народ (це показано у дослідженнях). Тому слід розглянути інші варіанти модернізації.

Східноєвропейська модернізація

Цей шлях можна розглядати і як окремий, і як різновид «європейської» модернізації. Він характерний для країн, що свого часу входили до Організації варшавського договору, а згодом увійшли до складу Європейського Союзу. Це приклад унікальний, оскільки ніде більше його не зустрінеш. Полягав він у тому, що більш політично і економічно розвинені країни Європейського Союзу дали своїм східним сусідам не тільки приклад для наслідування, а і готові рецепти, і навіть гроші на їх втілення. Серед найбільш успішних прикладів такої модернізації я б назвав Польщу, що станом на 1990 рік мала куди гірші стартові позиції, ніж Україна, проте зараз має приблизно втричі більший ВВП при меншому населенні.

Фактично, Західна Європа тягнула і продовжує тягнути Східну на такому собі повідку. Старший брат допомагає меншому. Чому? Причин багато – від створення більш спроможного ринку збуту для своїх товарів до безпекових причин і цінностей. Кожен хоче мати адекватного і спроможного сусіда замість непрогнозованого ідіота з ядерною кнопкою. Схоже, Україна сподівається повторити цей шлях, але я не впевнений, що ці надії не марні. Про це згодом.

«Азіатська» модернізація

Цей спосіб прямо протилежний «європейській» модернізації і теж в лапках, бо цим шляхом йшли не лише країни, що географічно можна назвати азіатськими. Найяскравіші приклади тут – модернізація Японії періоду Мейдзі, так звані «східно-азіатські тигри» (Південна Корея, Сингапур, Тайвань і Гонконг) та деякі країни Латинської Америки, зокрема, Чилі. Це модернізація «згори» - коли енергія для змін генеруєтсья не в народі, а в еліті. Коли рішення приймається владою і втілюється нею ж. Втілюється швидко і безкопромісно, навіть авторитарно. Для такого типу модернізації характерна наявність сильної влади і політичної волі. Зазвичай такий шлях модернізації проходять режими, які з легкістю можна назвати авторитарними. Той самий Сінгапур за керівництва Лі Куан Ю, що зараз є частим прикладом успішних реформ, характеризується великою економічною свободою за дуже обмеженої особистої свободи. Для розуміння ситуації скажу лише, що в Сингапурі досі є тілесні покарання, якщо ви не знали.

Цей шлях, очевидно, теж не підходить для України, оскільки необхідною умовою для нього є наявність сильної центральної влади та політичної волі у цієї самої влади. А український народ багато століть не мав власної державності, був розділений між кількома державами, тому вочевидь сприймає будь-яку владу вороже, а сильну владу – як загрозу своєму власному існуванню як дрібного власника. І реакція українця на узурпацію влади з боку якоїсь особи чи групи осіб цілком очевидна і прогнозована – повстання. І прикладом тому вся українська історія від козаків, гайдамаків, січових стрільців і упівців до «України без Кучми», помаранчевого Майдану та Революції Гідності. Хоча, з точки зору коректної термінології, два українських Майдани правильно було б називати повстаннями, а не революціями. Бо революція – це коли докорінно змінюються соціальні відносини. У нас соціальні відносини докорінно не змінилися, і це наша з вами провина, і нічия більше.

Яким же шляхом піде чи вже пішла Україна?

Децентралізована модернізація

Фактично, ми з вами прямо тут в Україні спостерігаємо перший в історії прояв нового шляху модернізації – децентралізованої, або розподіленої модернізації. Очевидно, що Україна не має часу на повільну модернізацію в стилі Англії чи Німеччини. І не факт, що вона настільки потрібна Європейському Союзу, щоб брюссельська бюрократія витрачала на нас час і ресурси, аби підтягнути нашу країну хоча б до рівню Балтійських країн чи країн Вишеградської четвірки. І для нас абсолютно неприйнятна авторитарна модернізація в стилі «східно-азійських тигрів», де сприйняття сильної влади є природнім, на відміну від України.

Шестеренки и человечки

Проте, в 2014 році, коли після втечі Януковича державні інститути були паралізовані, а збройні сили могли протиставити агресору лише кілька тисяч боєздатних людей, Україна встояла під натиском ворога. Яким дивом? Я не дарма використав тут слово «диво», що має певний релігійний відтінок. Бо це диво і є. І його не могли врахувати кремлівські стратеги. Бо вони мають специфічну професійну деформацію працівників спецслужб – вони сприймають світ як набір загроз, а не набір можливостей.

Сталося так, що навесні 2014 року роль неспроможних державних інституцій взяли на себе структури громадянського суспільства. І це насправді дивна річ – бо виявилося, що громадянське суспільство в Україні виявилося куди більш розвиненим, ніж здавалося до цього. Більше того, воно виявилося куди більш розвиненим і модерним, ніж сама державна машина. Сталося так, що напівзаконні (або й незаконні) добровольчі батальйони взяли на себе перший удар і підмінили собою армію, давши оговтатись і вступити у війну справжній армії. Забезпечення цих батальйонів стало справою волонтерів – цілого явища, аналогів якому важко знайти в сучасній історії. Причому мова не тільки про волонтерів, які безпосередньо їздили і їздять на передову з припасами для бійців, а і тих, хто плете для них маскувальні сітки чи сушить борщі, тих, хто ділиться останнім із солдатом – бо розуміє, що саме той не завжди ідеальний боєць на фронті дає йому можливість спокійно жити і працювати.

Волонтери і добровольці не тільки пішли безпосередньо на війну, частина з них пішла працювати у владні структури, намагаючись своєю енергією змусити крутитися іржаві шестерні державної машини. На цьому місці мушу додати, що, при всій повазі до бійців, справжня війна йде не в окопах. Своєю самопожертвою українські солдати  дають нам, тим хто в тилу, час змінити країну зсередини. Якщо ми цей час змарнуємо, значить всі жертви були марними – адже іде війна нового типу. Ця війна не про те, в кого більше дивізій, а в кого сильніша країна, потужніша економіка і розвиненіші інструменти інформаційного впливу. Бізнес, який зараз працює в Україні, існує, як кажуть, не завдяки, а навпаки. І бізнес веде свою війну – війну за виживання проти застарілої і корумпованої державної машини. Організації громадянського суспільства, що займаються антикорупційними розслідуваннями, теж ведуть свою війну – війну проти корупції, яка знищує країну куди ефективніше і швидше за путінські «Гради». І жертви в цій війні є цілком конкретні.

Замість післямови

Що робити

Децентралізована модернізація, свідками якої ми зараз є в Україні, ще не має своїх «історій успіху». Чи стане наша з вами країна прикладом для інших, прикладом того, як змінити суспільний договір на більш сучасний і більш справедливий – залежить лише від кожного з нас. Бо ми – на жаль чи на щастя – не маємо ані сильної центральної влади з волею до реформ, ані десятків років на повільну модернізацію. Все залежить не від президента, верховної ради чи уряду. І не від зовнішніх гравців, кожен з яких насправді переслідує власні інтереси. Це все залежить від кожного з нас, від того, наскільки якісно кожен з нас робитиме свою роботу на своєму місці з тими ресурсами, які ми маємо. Усвідомте – ніхто, окрім нас самих, не змінить наше оточення, наш під’їзд, наші вулиці, наші міста і цілу країну. Якщо твоя країна не потрібна конкретно тобі, чому вона має бути потрібна якомусь дяді з Брюсселю чи Вашингтону?

Якщо ви шукаєте відповідь на запитання «Хто винен?», пошукайте краще відповідь на запитання «Що робити?». Сам для себе я давно її знайшов – працювати. Краще ніж ти це робив вчора. Не опускаючи руки і не дозволяючи собі такої розкоші, як розчарування. Краще, ніж конкуренти, в ідеалі – краще за будь-кого у цьому світі.