Нестиковка

Автор 

Прийнятий бюджет залишив нам кілька нестиковок. В Українській політиці дуже багато нелогічного. Але ситуація з фінансуванням професійно-технічної освіти є хрестоматійним прикладом ситуації, коли хотіли як краще, а вийшло – як завжди.

Під 2016 бюджетний рік, як то кажуть, без оголошення війни, заклади системи профтехосвіти Уряд скинув на фінансування з місцевих бюджетів. Зробили так: заклади у сільських районах залишили на фінансуванні обласних бюджетів. А міста обласного підпорядкування мусили фінансувати це самі.

Почалося страшне. У міст на це реально не вистачало коштів. Плюс зустрічалися неадекватні ситуації. Наприклад, у Лебедині Сумської області училище готує лісників. З якого дива містяни мають тримувати заклад, який готує вузьких спеціалістів для усієї області?

Крім того, чомусь уряд забув врахувати для цих закладів освітню субвенцію. Але ж, крім того, щоб дітей вчити на зварювальників та кулінарів у системі профтехосвіти, їм ще викладають історію і літературу.

Цю тему частково відіграли назад. Більшість училищ перевели на утримання обласних бюджетів. Проте, в центрі, після бюджетної децентралізації побачили, що бюджети обласних центрів відчувають себе шикарно. І обласним центрам, щоб не розслаблялися цей «геморой» залишили.

Це управлінське диво залишилося у спадок бюджету 2017, а тепер і бюджету 2018. Щоправда, тепер освітня субвенція сиплеться і на профтехосвіту. Але ж.

І головне, задум був правильний. Тільки сліпий не бачить, що у зв’язку з демографічною ситуацією та загально-ментальною тенденцією до отримання вищої освіти, ми не можемо утримувати таку мережу профтехосвіти. Ясно, що краще менша мережа, зате краща якість підготовки спеціалістів.

Але місцева влада була зацікавлена у збереженні статус-кво. Гроші на зарплати персоналу йдуть із державного бюджету, а більша частина Податку на доходи фізичних осіб іде до місцевого бюджету. За таких розкладів вчителі і майстри готові вчити пусті парти. Тому передавати мережу на місця, залишаючи лише незначну мережу закладів на державному фінансуванні (вузькоспеціалізовані або елітні заклади) було правильним рішенням. Тепер місцеві еліти змушені будуть діяти.

Але сказали А, та не сказали Б. І тепер уже третій рік поспіль маємо наступну ситуацію. У Сумах на профтехосвіту витрачається 86,4 млн. грн. При цьому, майновий комплекс громаді не належить. Він у власності держави. Директора центру призначає міністерство за поданням обласного Департаменту  освіти і науки. А місто лише утримує заклад. Директор училища може показувати дулю міському голові і при цьому бути із зарплатою.

Перефразовуючи відомий анекдот можемо сказати: хтось дівчину вечеряє, а хтось її танцює. 

Віктор Бобиренко

експерт з гуманітарної та молодіжної політики, тренер, публіцист, екс-начальник управління у справах молоді та спорту Сумської ОДА

Події

ЗМІ про нас

Веб-дизайн