Людський капітал та політика

Автор 

Я дивлюся місцеві телеканали. Особливо люблю новини. Щоб поржати. Цікаво дивитись, як жуліки розказують про свою любов до людей. Ось недавно бачив по кільком каналам сюжет, як Олександр Соколов, лідер місцевого пропутінського руху «Наші», скориставшись  ситуацією з опаленням у Курському мікрорайоні, роздавав нещасним людям обігрівачі. І як казали у відомому фільмі: «Многіє вєрят». Бабулі цілували на камери руки і плакали від вдячності. А що?  Ніхто простим людям не допоміг, а він ось, може.

Здавалося б, як можна вірити? По-перше, сотня обігрівачів не врятують 80 тисяч мешканців мікрорайону. Друге. Полетить проводка. Третє. Ніхто не спитає, звідки гроші на благодійність? Не крадені? Ну і вищий пілотаж: «Чи за сюжети на телеканалах заплачено не більше, ніж вартість розданого товару»? Але ж люди у нас прості. Вірять.

Є таке поняття – людський капітал. При його вимірі враховується багато факторів. Але у першу чергу – рівень освіченості та здоров’я людини. І люди, яким не пощастило вчитися, а довелося тяжко працювати, не мають ні здоров’я, ні знань. Низький людський капітал робить Україну – країною нещасних та убогих.

Натомість, у нечесних політиків з’явилася норма: навіювати людям через зомбоящик. Старуха Шапокляк з відомого радянського мультика була права, говорячи: «Харошимі дєламі праславіцца нєльзя». Не можна. Але з поправкою. Спочатку ви крадете у бабусі тисячу. А потім на сто гривень купуєте її внукам цукерок.  Ще на двісті – розказуєте по ТБ іншим бабусям, як ви творите добро. І ви прославилися. І у вас залишилося 700 гривень. І бабусі йдуть за вас голосувати. І потім усе продовжується до наступного виборчого циклу. Як у прислів’ї: чому бідний? Бо дурний. А чому дурний? Бо бідний.

На людей з низьким особистим людським капіталом ніякі аргументи не діють. Усі ваші аргументи розсипаються об: «А ти що зробив?». «Я вчу людей не вірити жулікам». «Не вчіть нас жити, краще поможіть грошима». І все.

Якщо ви не вкрали тисячу – у вас не буде грошей купити іншим дітям цукерок. І тим більше – розказати про це. Бо сюжет на місцевому телебаченні – це дві мінімальних зарплати.

Гірше всього те, що наявність диплома не гарантує знань. Є багато людей, які мають університетський диплом. Мають навик користування соцмережами. І навіть записані у мене в друзях у фейсбуці. І вони теж вірять у добро, твориме путінськими холуями і популістами у вишиванках. Ні, є звичайно такі, які працюють ботами за гроші на контори популістів. Але багато щирих увєровавших. Я спочатку видаляв їх. Тепер ні. Слідкувати за ними – цікавий експеримент. Ну і знову ж, посміятися з їхніх аргументів. КВН зараз не той. 95-й квартал грає у вибори сам і щелепи зводить від нудьги. А тут так цікаво.

Віктор Бобиренко

експерт з гуманітарної та молодіжної політики, тренер, публіцист, екс-начальник управління у справах молоді та спорту Сумської ОДА

Події

ЗМІ про нас

Документи

Веб-дизайн